Дуже часто до голови влізають думки: “А що було 300 років тому? Як жили люди декілька століть назад? Про що думали, чим захоплювались?” Знаєте, виникає такий собі образ постійного вояки, якому тільки шаблю в руки і ворога на горизонті. Не дивно, адже наш народ практично тим і займався, що воював з нападниками або звільнявся з під чийогось гніту- як не турки з татарами, то московська імперія простягала руки до ласого шматочка Європи. Широкі степи, родючі чорноземи, працьовиті люди, яких постійно намагались полонити і змусити працювати на чиюсь владну руку.
Таке “невдале” географічне положення виявилось в України – практично центр Європи, де перетинались різні торгові та військові шляхи і розбивались об незламність українського народу чиїсь меркантильні інтереси. Залишки таких протистоянь можна зустріти в багатьох куточках нашої землі у вигляді напівзруйнованих замків, монастирів, фортець … як виразки на тілі молодої держави – відлуння минулих важких часів. Рубці … рубці історії, які не загоюються і про які ми, українці, повинні пам’ятати.
Одним з таких осередків культурної спадщини, знаменням боротьби та непокори перед завойовниками, які постійно, на протязі довгих століть, намагалися нас полонити, є Манявський Хресто-Воздвиженський чоловічий монастир, який в народі має просту назву – Манявський скит. Ось тут дійсно пахне історією, чимось прадавнім, загадковим, лякаючим … величним – хочеться сказати, що це чергове чудо світу, але таких чудес по Україні – величезна кількість.
Сам Манявський скит, як православний монастир, був заснований в далекому 1606 році Йовом Княгиницьким і виконував свою пряму функцію – був монастирем, але в 1621 році, порушивши тишу вікових лісів, він був обнесений кам’яним муром та вежами для захисту від нападів татар і турків.
З одного боку кам’яні стіни, а з іншого невеличка захисна огорожа. За нею – глибоке урвище зі стрімкою карпатською річкою.
Скоріш за все ландшафт з віками змінився, але уявити собі наших предків в боротьбі за свою землю, уявити собі життя та побут мешканців цього монастиря – можна дуже яскраво.
Оскільки Манявський скит – це, перш за все, монастир, а вже потім оборонна споруда, то по території в хаотичному (як на мене) порядку розкидані каплички та церкви, де віруючі з с. Манява (Богородчанського району Івано-Франківської області) можуть навернутись до святого та відчути незламний дух наших предків.
Тут сформувалось таке собі містечко, яке мало свої традиції, свою громаду та свою інфраструктуру. Осередок віри в забутих карпатських лісах.
Як вірний вартовий захищає свою територію, так і вхідна вежа грізно зустрічає ворогів та доброзичливо відчиняє свою браму перед друзями.
Манявський скит – це дивовижне місце. Здавалося б – нічим особливим і не виділяється на фоні інших архітектурних пам’яток України, але чимось загадковим віє від цього місця. Коли заходиш на територію – мимоволі понижуєш голос, щоб не потурбувати душі предків, які боролись за свою землю, за волю, за свободу …
Тут ти усвідомлюєш, що твої коріння дають про себе знати, що ти син цієї землі, що за твоє життя воювали і гинули люди … тут ти розумієш, що не знати історії свого народу, не відвідувати ось такі місця – просто не маєш права.
Коли ми покидали Манявський Хресто-Воздвиженський чоловічий монастир (до речі – в 1980 році тут було відкрито історико-архітектурний музей, а в 1998 – сам чоловічий монастир), я пообіцяв собі, що при нагоді обов’язково відвезу сюди своїх дітей.
Шануйте свою історію, вивчайте свою історію, адже це частинка нашої душі, це краплина того, що повинен знати кожен українець, не дивлячись на мову, віросповідання чи місце проживання.
